Йова.
41.
Марна се була б надїя, (його спіймати); тільки спогляне на тебе, так і помертвієш. 
Нема такого відважного, хто б посьмів непокоїти його, (хиба тільки я, бо) хто може остоятись перед лицем моїм? 
Хто менї що дав уперед, щоб я мав віддавати йому? все що є скрізь під небом, все воно моє! 
Не замовчу й про члени його, про силу й красну будову його! 
Хто зможе зняти верхню одежу з його, або хто наближиться до подвійних челюстий його? 
Хто ворота в його в пелцї відчинив би? Круг зубів його — страх-трепет, кругом зубів його страх! 
Крепкі щити (тїло) його — се красота: вони сковані до купи лускою, неначе печаткою твердою; 
Одна до одної прилягає так тїсно, що не пройде й воздух проміж них; 
Одна на другій лежить щільно, щеплені й не розлїплюються. 
Чхне він — аж заблисне, а очі в його, мов війки в ранньої зорі; 
З пельки в його виходять, неначе поломє, вискакують огняні искри. 
З ніздер дим димить, як із кипячого горшка або казана. 
Подихом він роздуває (мов) у кузнї вуголь, а з пащі в його виходить поломє. 
Сила ж в його в шиї, а вперід його страх. 
Все мясне в його тїлї, мов злите з собою твердо, (від нїчого) не дрогне. 
Серце в його тверде, наче камінь, збите в купу, мов спід у жорнах. 
Як метнеться він, невміраки в страсї, зомлївають із переляку. 
Меч, що вдарить його, одскочить, не вдїє нїчо нї спис, нї стріли нї панцир. 
Залїзо йому — солома, мідь — трюхле дерево. 
Дочка (стріла) лука не оберне його до втечі, а каміннє з пращі — се йому полова. 
Друк — у його бадиллє, а як свисне дарда, він осьміхнеться. 
Каменюки під ним гострі, а він лежить на зубъї в грязї. 
Глибиня кипить під ним, мов у казанї, а вода морська — неначе кипуче мастило. 
За собою стежку сьвітлу (в водї) зоставляє; глибінь (від піни), як би посивіла. 
Рівнї він на землї не має; він сотворений, щоби не боятись. 
Згорда вниз на все високе він позирає; усїм гордим він гордує й над ним царює.