Йова.
17.
Дух жизняний мій ослаб, днї мої згасають; гріб передо мною. 
Та коби вони не кепкували, то й серед їх спорів було б око моє спокійне. 
О, поручись, заступись за мене сам (Господи) перед собою! бо хто ж би инший ручавсь за мене? 
Їх бо ти серце закрив, розуміти не зможуть; тим і не дозволиш їм гору взяти. 
Хто призначує другів своїх у добичу собі, у того дїтей очі замеркнуть. 
Він учинив мене приповідкою між людьми й сьміховищем у їх. 
Темно від горя в очах моїх, і всї члени мої стали, мов тїнь. 
Здивуються над сим праведні, а невинним стане досадно на лицеміра. 
І буде праведник кріпко держатись путя свого, а чистий руками ще більше набірати ме духу. 
Виступайте ж, усї, приступіть! я не найду мудрого між вами. 
Днї мої вже уплили, думи мої — думи дорогі серцю — вони розбиті. 
Вони ж (муки мої) роблять із ночі день, а з сьвітла темноту. 
Та хоч би я й дожидав в надїї, то все ж таки глибокий гріб — домівка моя; в темряві постелю я постїль собі; 
Гроб своїм батьком назву, а червам скажу: ви мати моя й сестра моя. 
Де ж тут надїя моя? а чого я дожидаю, хто се побачить? 
У глибінь земну зійде вона, ляже спокійно зо мною в порох.